Розумний підхід до питань безпеки держави
Згідно соціологічного опитування Центру Розумкова більше 44% українців виступають за вступ України до НАТО. Рівень підтримки вступу, відповідно, нерівномірний та сильно змінюється територіально – на заході він сягає 75%, на сході – всього 19%.
Однак, ми повинні розуміти, що одного бажання вступити до лав Північно-Атлантичного Альянсу – замало. Потрібно не тільки виконати ряд суворих вимог у сфері військового реформування, але й необхідне відповідно позитивне, та, насамперед, спільне рішення країн-членів НАТО. Чи може бути таке рішення однозначним?
Згідно статті 10 Північно-Атлантичного Договору, в якій чітко сказано: «Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північно-Атлантичному регіоні». Виходячи з цього положення, поки триває конфлікт на Сході України, наша держава не може сприяти безпеці Північноатлантичного регіону, адже у випадку набуття членства, усі країни-члени НАТО будуть змушені втрутитись у цей конфлікт вже згідно Статті 5 цього Договору.
Дійти консенсусу у питанні прийняття України до складу НАТО члени Альянсу наразі не зможуть, адже безпосередньо втручатись у конфлікт вони не матимуть бажання, бо це не буде підтримано ані керівництвом, ані населенням цих країн.
Тож виникає закономірне питання: куди йти Україні в умовах сьогодення?
Відповідь однозначна – це всебічне розширення взаємовигідної співпраці з НАТО, гартуючи своє військо та весь безпековий сектор до рівня якомога кращих сучасних європейських й світових стандартів (у т.ч. в контексті координації, технічного устаткування тощо), поєднуючи це з політикою нейтралітету та багатовекторності, розвиваючи співпрацю з Індією, Китаєм, африканськими країнами, як свого часу розвивалася Франція. Геополітична ситуація у Європі, в основі якої багато столітть нібито стоїть протистояння Заходу та Сходу, залишає єдину вірну та обґрунтовану зовнішньополітичну позицію для України – це динамічне балансування між зовнішньополітичними векторами. Філігранна майстерність й далекоглядність такої гнучкої політичної позиції втілена у заможній Швейцарії, яка поєднує у собі міць щонайменше чотирьох культур.
На цю позицію "самодостатнього нейтралітету" є об’єктивне обґрунтування. Суцільна військова інтеграція України чи то на Захід, чи то на Схід, не дивлячись на війну на Донбасі, не буде однозначно і позитивно сприйнята різними територіальними групами населення. Вочевидь, найменші кроки України у напрямку НАТО будуть негативно сприйматись і будь-яким керівництвом РФ, що все більше вбачає в Україні міцного конкурента у власній "дружбі з Заходом", а це вже однозначно стане причиною підвищення інтенсивності ворожих і антиукраїнських по-суті дій Росії на території Донбасу. Це, насамперед, сприймається, як спосіб досягти іше глибшої дестабілізації ситуації.
Отже, нейтралітет та багатовекторність – найбільш розумна і реальна позиція, яка зовсім не зобов'язує Україну відмовитися від співпраці із НАТО, чи з його окремими членами, або виступати ініціатором власних транснаціональних безпекових ініціатив, як наприклад, у форматі ГУАМ, Міжмор'я тощо. Проте, нейтралітет не гарантує зменшення кількості і якості викликів безпеці, а навпаки - потребує ще більшої мобілізації суспільства й держави для протидії як ззовнішнім, так і внутрішнім загрозам. Саме тому важливо приділити достатньо уваги створенню боєздатної армії, здатної самотужки гарантувати безпеку та недоторканність кордонів України, саме тому, розуміючи всю підступність та військову міць країни-агресора, необхідно запозичати й втілювати оборонний досвід тієї ж Швецарії, в якій оборона країни покладена безпосередньо на її населення, в якому заздалегідь розподілені ролі, кожен знає своє місце в структурованій та оптимізованій системі протидії воєнній загрозі, володіє й самовдосконалює за допомоги держави потрібні навички, вміння, опановує новітні системи озброєння, тим самим здійснюючи свій персональний внесок в обороноздатність своєї країни.
Враховуючи це і реалії сьогодення, єдиною ефективною для України формулою побудови Збройних Сил є їхній комбінований тип: професійні війська та система загальнообов’язкових регулярних військових навчань для цивільних з метою підготовки так званого мобілізаційного резерву, а також формування парамілітарних сил територіальної оборони. Лише у такій комбінації можливо створити по-справжньому ефективну і життєздатну систему оборони, що спирається на досвідчену і боєздатну професійну армію, вишколене й патріотичне населення, які здатні протистояти будь-яким ворожим зазіханням. При цьому, інтегруватись у будь-який військово-політичний блок не буде потреби, адже це певною мірою обмежуватиме можливості взаємовигідної співпраці з усіма зацікавленими сторонами, у т.ч. згодом із тою Росією, яка буде шанувати норми міжнародного права й зможе виправити ті жахливі помилки, яких припустилося її керівництво "аннексувавши" Крим та розв'язавши війну на Донбасі.
Таким чином, свідомиий, нейтральний, "де-факто" позаблоковий статус України у поєднанні з реалізацією програм щодо забезпечення самодостатності нашої країни, як в обороні та у безпековій сфері, так і в будь-якій галузі народного господарства, - буде явленням найбільш розумної, адекватної і ефективної зовнішньої та внутрішньої політики, яка здатна в повній мірі задовільнити національні інтереси нашої держави.
"Галицький ФОРУМ"
Однак, ми повинні розуміти, що одного бажання вступити до лав Північно-Атлантичного Альянсу – замало. Потрібно не тільки виконати ряд суворих вимог у сфері військового реформування, але й необхідне відповідно позитивне, та, насамперед, спільне рішення країн-членів НАТО. Чи може бути таке рішення однозначним?
Згідно статті 10 Північно-Атлантичного Договору, в якій чітко сказано: «Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північно-Атлантичному регіоні». Виходячи з цього положення, поки триває конфлікт на Сході України, наша держава не може сприяти безпеці Північноатлантичного регіону, адже у випадку набуття членства, усі країни-члени НАТО будуть змушені втрутитись у цей конфлікт вже згідно Статті 5 цього Договору.
Дійти консенсусу у питанні прийняття України до складу НАТО члени Альянсу наразі не зможуть, адже безпосередньо втручатись у конфлікт вони не матимуть бажання, бо це не буде підтримано ані керівництвом, ані населенням цих країн.
Тож виникає закономірне питання: куди йти Україні в умовах сьогодення?
Відповідь однозначна – це всебічне розширення взаємовигідної співпраці з НАТО, гартуючи своє військо та весь безпековий сектор до рівня якомога кращих сучасних європейських й світових стандартів (у т.ч. в контексті координації, технічного устаткування тощо), поєднуючи це з політикою нейтралітету та багатовекторності, розвиваючи співпрацю з Індією, Китаєм, африканськими країнами, як свого часу розвивалася Франція. Геополітична ситуація у Європі, в основі якої багато столітть нібито стоїть протистояння Заходу та Сходу, залишає єдину вірну та обґрунтовану зовнішньополітичну позицію для України – це динамічне балансування між зовнішньополітичними векторами. Філігранна майстерність й далекоглядність такої гнучкої політичної позиції втілена у заможній Швейцарії, яка поєднує у собі міць щонайменше чотирьох культур.
На цю позицію "самодостатнього нейтралітету" є об’єктивне обґрунтування. Суцільна військова інтеграція України чи то на Захід, чи то на Схід, не дивлячись на війну на Донбасі, не буде однозначно і позитивно сприйнята різними територіальними групами населення. Вочевидь, найменші кроки України у напрямку НАТО будуть негативно сприйматись і будь-яким керівництвом РФ, що все більше вбачає в Україні міцного конкурента у власній "дружбі з Заходом", а це вже однозначно стане причиною підвищення інтенсивності ворожих і антиукраїнських по-суті дій Росії на території Донбасу. Це, насамперед, сприймається, як спосіб досягти іше глибшої дестабілізації ситуації.
Отже, нейтралітет та багатовекторність – найбільш розумна і реальна позиція, яка зовсім не зобов'язує Україну відмовитися від співпраці із НАТО, чи з його окремими членами, або виступати ініціатором власних транснаціональних безпекових ініціатив, як наприклад, у форматі ГУАМ, Міжмор'я тощо. Проте, нейтралітет не гарантує зменшення кількості і якості викликів безпеці, а навпаки - потребує ще більшої мобілізації суспільства й держави для протидії як ззовнішнім, так і внутрішнім загрозам. Саме тому важливо приділити достатньо уваги створенню боєздатної армії, здатної самотужки гарантувати безпеку та недоторканність кордонів України, саме тому, розуміючи всю підступність та військову міць країни-агресора, необхідно запозичати й втілювати оборонний досвід тієї ж Швецарії, в якій оборона країни покладена безпосередньо на її населення, в якому заздалегідь розподілені ролі, кожен знає своє місце в структурованій та оптимізованій системі протидії воєнній загрозі, володіє й самовдосконалює за допомоги держави потрібні навички, вміння, опановує новітні системи озброєння, тим самим здійснюючи свій персональний внесок в обороноздатність своєї країни.
Враховуючи це і реалії сьогодення, єдиною ефективною для України формулою побудови Збройних Сил є їхній комбінований тип: професійні війська та система загальнообов’язкових регулярних військових навчань для цивільних з метою підготовки так званого мобілізаційного резерву, а також формування парамілітарних сил територіальної оборони. Лише у такій комбінації можливо створити по-справжньому ефективну і життєздатну систему оборони, що спирається на досвідчену і боєздатну професійну армію, вишколене й патріотичне населення, які здатні протистояти будь-яким ворожим зазіханням. При цьому, інтегруватись у будь-який військово-політичний блок не буде потреби, адже це певною мірою обмежуватиме можливості взаємовигідної співпраці з усіма зацікавленими сторонами, у т.ч. згодом із тою Росією, яка буде шанувати норми міжнародного права й зможе виправити ті жахливі помилки, яких припустилося її керівництво "аннексувавши" Крим та розв'язавши війну на Донбасі.
Таким чином, свідомиий, нейтральний, "де-факто" позаблоковий статус України у поєднанні з реалізацією програм щодо забезпечення самодостатності нашої країни, як в обороні та у безпековій сфері, так і в будь-якій галузі народного господарства, - буде явленням найбільш розумної, адекватної і ефективної зовнішньої та внутрішньої політики, яка здатна в повній мірі задовільнити національні інтереси нашої держави.
"Галицький ФОРУМ"
